Листи з Луганська. Факт навчання в Україні викликає заздрість
Спецпроєкт «Главкома» «Листи з Луганська». Наша читачка, яка всі роки війни мешкає в окупованому Луганську, розповідає про життя за лінією фронту: про те, як все розпочиналось, чим закінчилось і чи можна ще щось змінити…
Мовою оригіналу
«Майбутнє кується тут» – ці слова могли б стати без перебільшення ще одним слоганом «республіки». Для більшості передбачливих батьків «республіка» – той трамплін, від якого відштовхуються якомога вище, щоб уже ніколи не повертатися сюди. Хоча якщо по порядку, усі батьки, як і всюди, поділяються на кілька типів – хтось покладається на сумнозвісне «авось», сподіваючись, що якось у дитини та складеться вже від того, що вона вчиться в місцевій школі, а хтось хапає зірки з неба, вибиваючи іскри з-під ніг, щоб дати дитині якомога більше, користуючись усім, що дає «республіка».
Для сімей першого типу є безліч найзвичайніших середніх шкіл. Найчастіше там просто раді дітям, бо діти – той необхідний контингент, без якого не буде ставок, коштів і робочих місць. Дітей по крихтах виловлюють по району, переписують, обходять аж до 11-го класу в надії переманити до себе й обіцяють манну небесну. Найчастіше в таких школах атестат про середню освіту просто зроблять дитині. А трійки ставлять уже за те, що дитина прийшла до школи. Там не потрібно перенапружуватися з домашкою, і вчитель створить максимально комфортні умови для дітей. Діти й батьки спокійні, бо їх не чіпають, а вчителі щасливі набору. Ні, формально там є домашні завдання і ніби теж потрібно поборотися за п'ятірку, але рівень знань у таких школах і спеціалізованих дуже різний. І хто б що не подумав, найчастіше віддають туди дітей для того, щоб продовжити їм дитинство. Щоб дати можливість якомога довше побути в тому безтурботному щасливому просторі, який війна для багатьох вкоротила.
Передбачливі батьки майже завжди схожі. Вони поспішають у бажаннях. Вони рвуть на грудях сорочку, намагаючись навчити дитину наперед. Їхня поспішність і жадібність схожа на бажання бабусі нагодувати дитину смачним наперед і побільше. Діти таких батьків співають і танцюють, плавають, грають на музичних інструментах, ходять до репетиторів з усіх предметів і вчать за гроші англійську. У них майже завжди немає часу на просте дитинство, а потім уже немає бажання на прогулянки та зустрічі без особливого сенсу. Батьки не приховують: усе, що відбувається тут, – то самий посаг, який за кілька років дасть їм свої дивіденди в Росії або в Україні. І з установкою встигнути батьки возять по вчителях, а діти звично недосипають, бо попереду маячить перспектива вчитися в Росії або в Україні.
Якщо говорити про рейтинг навчальних закладів, найкозирніше і найціновніше – навчання поза «республікою». Якщо дитина вступила до українських вишів, це говорить про те, що вона пам'ятає українську мову, вчила її, і батьки цьому сприяли. Крім цього, це наявність у родині гривні та чистих паспортів – з дитиною хтось мав виїжджати, хтось супроводжував її, і на її навчання змогли зібрати гроші. Майже завжди факт навчання в Україні викликає заздрість. Тут такою передбачливістю можуть похвалитися лише одиниці. Неважливо, який це буде виш і в якому місті – важливо, що дитина виїхала і вже ніколи не повернеться сюди. Цікаво й те, що діти багатьох «міністрів», деканів, головних лікарів і завідувачів кафедр навчаються в Україні. Це не афішують, але й не приховують. Це, звісно, парадокс. Виходить, що, працюючи тут, дітей навчають там, і, проживаючи тут, батьки не бачать перспектив для своїх дітей у «республіці».
Росія завжди вважається дорогим варіантом навчання. Якщо про Україну говорять як про хороший варіант навчання, то про Росію завжди зітхають – там вчитися дорого. Для початку потрібно підготуватися до ЄДІ. Для цього потрібні репетитори, для цього потрібні гроші. Усе разом говорить про те, що родина заможна й з далекосяжними планами. Зазвичай до навчання в Росії готуються за кілька років. І коштує ця підготовка чималих грошей. Росію зазвичай обирають просто від того, що тут майбутнього дитині не бачать, а Росія дасть конкурентоспроможний диплом. І якщо сказати комусь про перспективу навчання в Росії, це викличе таку ж заздрість, як і навчання в Україні – це говорить про те, що родина заможна.
«Республіка» ніколи не викликає заздрості чи захоплення. Вступити й навчатися тут найчастіше означає мати хороші зв'язки. Якщо дитина вступила на найпрестижнішу спеціальність, це говорить не стільки про знання дитини, скільки про комунікативні здібності її батьків. Змогли домовитися. Знайшли зв'язки. Підняли потрібних людей. Фрази про те, що «моя дитина живе в Москві, а вчиться тут», можна почути повсюдно. Та що там Москва, якщо студенти денного відділення можуть жити в Іспанії й далі, а цілком успішно вчитися тут. Батьки не приховують: «Я лише гроші заношу, а дитину тут навчають». Це як інвестиція в майбутнє. Раптом цей диплом вистрелить. Раптом знадобиться. Раптом саме це те, що потрібно дитині, і якимось чином знадобиться в майбутньому. Це не заважає дитині вчитися паралельно в Росії або в Україні, сидіти в окопах чи торгувати на ринках Москви. Навчання тут найчастіше – та формальність, яка стала необхідністю. Як плата за війну. Якщо вже все так кепсько, я отримаю одну (дві, три, а то й чотири вищі освіти) на денному. Усі зі стипендією. І не абиякі. Як з худої кози хоч жмут вовни. Ви зі мною так, а я з вами вашими ж методами. Для багатьох навчання на денному стає свого роду доходом і роботою. Поки числюся, мені платять стипендію. Якщо відрахують, вступлю знову ще раз. І, головне, ніхто нічого не зробить, бо у вишах так само зацікавлені в контингенті та ставках. Це як гра. У приймальній комісії не помічають, що це перше бюджетне навчання для студента, а студент вміло імітує, що хоче вчитися.
Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів.
Джерело: glavcom.ua